Дослідження щодо національності

В своїй роботі я спробую проаналізувати національну ідентичність і викласти її як концепцію, яка буде суттєво відрізнятися від поширених думок. Твір Девіда Міллера Про Національність (1) стане моєю теоретичною базою, на яку я покладусь для розробки критичних питань та відповідей на них у формі монологу. Найбільший виклик стосовно нарису iдеї національності стосується відповідей на низку питань: з чого складається нація, чим відрізняється одна нація від іншої і де пролягає межа нації. Опис та оцінювання національності загалом ускладнюється тим фактом, що існують великі відмінності між суспільствами та різноманітною думкою щодо цих відмінностей. Навіть особи подібного соціального походження відрізняються один від одного що, може здатися, ставить під сумнів проект уніфікації нації. А може ідея національності є суто міфичною, суб’єктивним уявленням, що ніколи не існувало і не існує насправді? Національна вірність стала чимось на кшталт радікалізованою матерiєю, якою легко маніпулювати в політичному середовищі для підтримки того чи іншого політичного лідера та партії. Акт міжнародної агресії, апелюючи до національної ідеї та життєво важливих національних інтересів, або дискримінація однієї соціальної групи над іншою в межах однієї країни – це все приклади того, що відштовхується критиками від національної ідеї убік інтернаціонального ідеалу або якоїсь форми космополітизму. Відкидаючи ідею національності заради приналежності до людського роду, космополітам здається що світ стане більш мирним та упорядкованим, але така думка ніяк не пояснює відмінності різних національних груп. Насправді, щось є таке, що втілює в нас приналежність до тієї або іншої конкретної групи, а не якоїсь абстрактної маси людей. Ми можемо відчути зненацька щось таке, що зв’язує нас з національним побратимом. І навіть той, хто за звичайних умов сповідує повну байдужість щодо національності, дуже ймовірно відчує зближення своєї ідентичності зі спільнотою коли вирішуватиметься доля нації колективно. Міллер наголошує, що навіть якщо визначити націю через спільний досвід проживання конкретної групи людей в конкретному місці, то цього недостатньо щоб пояснити вагу лояльності людини до своєї національної ідентичності (2). Отже, спробуємо розібратися в тезах опису нації Міллера, уникаючи якомога максимально абстрактний рахунок поняття національної ідентичності.

То існує нація як річ сама по собі чи вона є суто суб’єктивним явищем? Міллєр схиляється до того, що нації не можуть існувати самі по собі на відміну від вулканів чи слонів (3). Розглядаючи слона або вулкан, ми можемо визначити критерії за якими нам буде зрозуміло, що ми бачимо ту чи іншу річ. З нацією все набагато складніше. Нація, за словами Міллєра, не існує в світі незалежно від вірувань про неї саму. Тобто, якщо запитати у спільноти, що таке нація, ми можемо отримати суперечливі відповіді. Нація – це як команда, в якій набір людей може бачити один одного як частина двигуна для досягнення якоїсь спільної мети. Кожний учасник такої співпрацюючої команди має колективні зобов’язання. Команда може також бути купою осіб які грають або працюють разом, але їхня мотивація підкріплюється особистими амбіціями, а не командним духом. Тобто, для Міллєра, марно запитувати шотландців або квебекців чи складають вони окрему націю, оскільки це питання інтерпретації того, в що вірять люди самі про себе. Більше того, ніякий емпіризм, досліджуючий вірування людей про їхне місце в світі, не вирішить питання. Відношення та переконання які складають націю дуже часто заховані в закутках розуму, приведені до повної свідомості тільки через якусь драматичну подію. У цьому плані, Міллєр займає антіреалістичну позицію, за якій визначення нації опирається не на логічні міркування, а на дієздатність людини повірити в свою приналежність до нації. (4) Можна навіть сказати, що це відповідає прагматичній теорії істини: «Твердження є істинним, якщо воно корисне для нашої мети». Отже, від нас залежить, чи ми вирішимо, що пропозиція «Я належу нації» є корисною, і тим самим правдивою. Тим не менш, можна запитати, чи справді правдиве це твердження? Той факт, що твердження є корисним, все ще не означає, що воно правдиве. Воно може бути корисним, але помилковим. На відміну від Міллєра, я все ж займу реалістичну позицію, намагаючись довести що нація існує незалежно від того, що людина думає про неї. Якщо ми говоримо про націю як спільнота, то ми, насамперед, говоримо про щось, що кожний із цієї спільности поділяє. І це щось існує незалежно від того, чи віримо ми в свою приналежність до нації чи ні.  

Міллер зауважує що дуже часто «нація» використовується як синоним «держави», що є загальним непорозумінням (5). Держави можуть бути багатонаціональними, як це було в Радянському Союзі, в якому налічувалось більше сотні націй. Нації також можуть бути розрізненими між декількома державами, на прикладі Західної та Східної Німеччині. Зрештою, нації можуть бути розпорошені як меншини в ряді штатів. Курди або палестинці дадуть знати. Тобто припущення, що нація є повністю політично об’єднаною в одній державі повністю віддаляє нас від принципу нації. Інша помилкова передумова – це вважати націю етнично однорідною. Скажімо, дещо умовно, що етнічна група – це спільнота, утворена спільним біологічним походженням (раса) і культурними ознаками (мова, культура, релігія тощо). Так, нація як і етнічна група може ділити спільні біологічні і культурні ознаки, але один етнос не є обов’язковою умовою існування нації. Багато націй, які мали винятковий етнічний характер, за часом, охопили безліч різних етнічних груп. Найбільш яскравий приклад – це американська нація, яка спочатку була етнично англо-саксонською, але зараз включає ірландців-американців, італійців-американців та інші етнічні групи. Для Міллера ігнорування відмінності нації та етносу також зводить дискусію про національність до фальстарту (6). Можна навіть привести приклад так званих моноетнічних держав Франції або Іспанії, які насправді не складалися історично с одного етносу. Нормандців, бретанців, альзасців можна вважати відмінними етнічними групами Франції, в той час як баски, каталонці складають різноманітний «етнос» Іспанії. Супротивники багатонаціональних держав використовують термін «титульної нації», яка керує державою, а інші етнічні групи не справляють жодного впливу на країну загалом. Але я б не наважився назвати нормандця або альзасця національною меншиною Франції. Знову ж таки, змішування двох феноменів націю та етнос – це спроба помилкового припущення, що нація повинна буде зрозуміла як етнічно однорідна спільнота у межах своєї держави. Така позиція створює відштовхуючий ефект елітарності нації, коли за будь-якою ознакою етнічності учасник спільноти відходить до категорії нетитульної меншини. В таких випадках, найбільш спрощенними критеріями виключення може бути відмінність у біологічних рисах, мовний акцент, інше мислення, або навіть різниця в поведінці. При цьому, прихильники моноетнічних держав самі дуже часто ігнорують існування етнічних відмінностей усередені начебто титульної нації.  

То що означає приналежність до нації? Розглянемо п’ять ознак, які складають ідею національної ідентичності та визначимо наскільки вони раціонально обґрунтовані. Міллер починає з аналізу твердження що нації – це не агрегати людей які вирізняються своїми фізичними або культурними рисами, а спільноти, існування яких залежить від взаємного визнання (7). Тобто визначення національної ідентичності за такими атрибутами, як мова або раса, є помилковою позицією. Приклад австрійців та німців показує що ці спільноти можуть поділяти фізичні та культурні риси, але все ж вони не формують одну націю, бо вони не визнають себе як щось одне ціле. Не так важко знайти і приклади груп людей, які взаємно визнають себе як нація, але не ділять між собою спільної мови або расового походження (Гана, Індія, Бельгія). Отже, коли я ідентифікую себе як належного до певної нації, я маю на увазі, що ті, кого я вважаю своїми співгромадянами, поділяють мої переконання. Проблема з цією ознакою полягає в тому, що я можу уявити себе китайцем и буду переконаним, що інші китайці будуть важати мене за свого, але це вірування не буде відповідати дійсності. Якщо вважати, що національні ідентичності формуються через уявлення членів нації про самих себе, то сам термін «нація» приймає коливаючий еффект, залежний від настрою переконаного в свою приналежність. Сьогодні я вірю в свою приналежність до нації албанців, завтра зречусь, але післязавтра знову стану албанцем. При такої позиції «нація» губить своє об’єктивне значення та переходить в русло міфичних вірувань.

Другою ознакою національної ідентичності за Міллером є історична спадковість (8). Нації тягнуться назад в минуле, загублючи їхнє походження в тумані часу. У ході національної історії відбувалися різні значні події з героями того часу, і ми можемо ототожнювати їхні вчинки як свої власні. Міллер нагадує про цитату Ренана щодо історичних трагедій, які важливіші за історичну славу (9). Смуток має більшу цінність, ніж перемога, бо накладає обов’язки та вимагає спільних зусиль. Тобто історична національна громада – це громада обов’язку, тому що наші предки працювали та проливали свою кров, щоб будувати та захищати націю. Ті, хто народився в ній, успадковують зобов’язання продовжувати роботу своїх предків, просуваючи націю також у майбутнє. Мова йдеться про те, що нація не є групою людей, які практикують взаємодопомогу між собою, і яка розпадеться в момент припинення такої практики. Нація скоріш тягнеться назад і вперед через покоління, тому від неї не може відмовитися нинішнє суспільство. Водночас, Міллер відзначає, що ця протяжність в історії є ніщо інще, як елемент міфу, який переважно базується на засобах масової інформації (10). Нації тримаються разом віруванням, але ці вірування не можуть передаватися інакше як через культурні артефакти: книги, телебачення, інтернет. В цьому контексті, нації є не те щоб повністю уявними спільнотами, маючи на увазі фальшивим винаходом, але їхнє існування залежить від колективних актів уяви, які знаходять своє вираження через такі медіа (11). Якщо ми розглянемо формування національних ідентичностей у дев’ятнадцятому столітті, ми можемо виявити, що для цього процесу необхідно було створити національну мову. Наприклад, в Богемії чеською розмовляли лише селяне, в той час як дворянство та середній клас спілкувались німецькою. Для виникнення окремої чеської нації знадобилося перетворення чеської мови в літературну. Тобто розмовний діалект був перетворений в друковану мову шляхом компіляції граматики, словників та історії мови. І навіть було вигадано існування чеської поезії Середньовіччя, міф який зіграв важливу роль в плеканні іллюзії, що чеська мова та чеська нація має глибоке історичне коріння (12). Національна історія містить елементи міфу, оскільки вона тлумачить події певним чином, а також оскільки вона посилює значення одних подій і применшує значення інших. Міллер знову ж таки тут цитує Ренана, зауваживши що cуть нації полягає в тому, щоб мати багато спільного, і в тому, щоб багато забувати (13). Жоден француз не визнав би своїми предками тих, хто чинив масові вбивства під час подій Паризької Комуни. Ці події не заперечуються, але вони не є частиною історії, яку розповідає собі нація. Причина такого завоульовування в тому, що велику роль у формуванні національних одиниць відіграла випадковість політичної влади, яка задовольняла територіальні амбіції. Зробити чиюсь історію помилковою є важливим чинником становлення нації, бо ніхто не хоче асоціювати себе зі штучною та примусовою природою національного генеза. I як результат, вигадані історії про минуле людей, які населяли територію, зараз визначаються як національними.

Третьою ознакою національної ідентичності є те, що нації, як групи, діють. Вони роблять щось разом, приймають рішення, досягають результатів і так далі (14). Нація стає тим, до чого вона прагне, навіть якщо ці прагнення можуть призвести до національного сорому. У цьому сенсі, Міллер виключає пасивну роль нації, подібно до того, як церква тлумачить спонукання Бога. Проблема тут в тому, що це виключення накладає обмеження на учасника групи. Належати польскій нації означає активно втілювати національну волю. Але якщо ця воля буде лише споглядатися або пасивно тлумачитися, то учасник втрачає саму ознаку національної ідентичності. Тобто поляк с пасивною національною позицією є не поляк, бо він не приймає участі в з’єднанні минулого та майбутнього польскої нації.

Четвертим аспектом національної ідентичності Міллер називає географічне місце нації. Нація спонукає людину постійно займати те місце, яке з’єднує її з усіма учасниками групи. Тобто нація повинна мати дім, батьківщину. Саме тому національна спільнота за Міллером повинна бути політичною. Якщо нації це групи, які діють, то ці дії повинні прагнути до контролю шматка землі, у значенні досягнення або збереження державності. Цей територіальній елемент пов’язує націю з державою, яка приймає форму законної влади над цим шматком (15). Тут є один момент. З одного боку, Міллер виключає рахувати націю та державу як одне поняття. Тобто ми приймаємо існування націй в межах багатонаціональної держави. З другого, національна ідентичність нації будується в прагненні досягнення політичного контролю над територією, яку вона займає. У результаті повинна виникнути вибухова ситуація міжнародного сепаратизму, при якій вихід будь-якої нації зі складу держави завжди буде етично виправдований. Мова йде не тільки про історично відомі нації, що прагнуть незалежності, такі як Квебек, Каталонія, Шотландія, але і про безліч багатонаціональних країн, в тому числі Китай, Індія, Росія, Бельгія.

Останній п’ятий елемент національної ідентичності передбачає, що люди однієї нації мають щось спільне. Це набір характеристик, які Міллер описує як національний характер, або загальна громадська культура (16). Якщо ми думаємо про націю, то повинно бути певне відчуття, що люди належать разом через спільні характеристики. Це може включати політичні принципи, такі як віра в демократію або верховенство права. Cюди входять і соціальні норми, на кшталт чесного заповнення податкової декларації, поступитися місцем інваліду в автобусі та інше. Національна ідентичність також може охоплювати певні культурні ідеали, такі як релігійні переконання чи зобов’язання зберігати чистоту національної мови. З цього випливає, що національна ідентичність ніяк не може базуватися на спільному біологічному походженні, погляді який веде нас безпосередньо до расизму. Загальна громадська культура сумісна з приналежністю членів спільноти до розмаїття етнічних груп. Навіть якщо кожна нація повинна мати дім, це не означає що кожний член має народитися в ньому. Іміграція не повинна створювати проблеми за умовою, що іммігранти поділяють спільну національну ідентичність, привносячи власні відмінні інградієнти. Міллер надає приклад американців та австралійців, предки яких прибули до Нового Світу з нічим, але досягли успіху в новому суспільстві. Наостанок, загальна громадська культура не повинна бути монолітною та всеосяжною. Мається на увазі деякий набір розумінь людей як жити разом, а не набір ознак що кожний повинен мати рівною мірою. Замість того, щоб вірити, що для будь-якої нації існує набір необхідних і достатніх умов приналежності до цієї нації, ми повинні думати про досить відмінні риси, які становлять унікальне ціле. Міллер підкреслює, що національний характер повинен залишити місце для процвітання приватних культур у межах нації. Тобто їжу, що ми їмо, як ми одягаємося, що ми слухаємо не є частиною громадської культури, що визначає національність, бо це входить в площину приватного вибіру. Приймаючи до увазі ці положення національного характеру, намальовуються його проблематичні риси. Міллер намагається охопити одночасно все і нічого. Кажучи, що національну ідентичність формують відмінні риси кожного учасника, які перетинаються в міцну мрежу спільної культури, ми упускаємо відмінність однієї нації над іншою. Уявимо гіпотетичну ситуацію при якій бразильці та ірландці об’єднуються в одну державу в умовах поширення загального міфу чи легенди. Кожен з учасників нової громади будуть мати щось спільне один з іншим: вони платять податки, голосують на виборах, боліють за одну команду. Незважаючи на те, що вихідці з Ірландії та Бразилії є етнічно різними народами, які говорять на різній мові, мають різну ментальність та звичаї, вони становитимуть одну націю. Національний характер Міллера стає надмірно загальним для будь-якої нації світу.

Тож маємо п’ять ознак національної ідентичності і кожна з них не витримує тест раціонального обгрунтування. Більш глибоке дослідження виявить, що націю в поширеному значенні складають люди, які відрізняються, як в ментальності, так в їхніх звичаях і практиках. Міллер визнає, що якщо застосувати до ознак національної ідентичності канони раціональності, вони виявляються шахрайськими (17). Те, що вважається споконвічними рисами нації, може розкритися як штучний винахід для служіння політичним цілям. Але Міллер намагається знайти виправдовування національної відданості в етичному та політичному мисленні. Він будує аргумент, за яким міф нації виконує корисну функцію побудови та підтримки національної спільноти. По-перше, міф визначає, що нація має протяжність в історії, яка втілює реальну спадкоємність між поколіннями. По-друге, міф виконує моралізаторську роль, показуючи перед нами чесноти наших предків і заохочуючи нас жити згідно з ними. Тобто, приймаючи ідею націй як етичних спільнот, ми можемо прийняти міф нації, бо він підвищує почуття солідарності та обов’язку людей перед співвітчизниками. Міллер використовує метафору для підсилення значення міфу нації (18). Уявимо, що нація схожа на рятувальну шлюпку, у яку потрапили випадково люди. Ці пасажири, які перебувають у рятувальній шлюпці, повинні встановити стосунки між собою, тобто поводитися один з одним гідно, працювати разом, щоб зберегти свою активність на плаву тощо. Таким же чином, люди, які живуть під спільним дахом установ зобов’язані поважати та співпрацювати один с одним, і не очевидно чому вони повинні це робити, тільки якщо вони не думають про себе, як носіїв спільної історії. Саме міф нації звертається до їхньої історичної ідентичності, до пожертвування, зробленого у минулому однією частиною спільноти заради інших. Міф дозволяє нації капіталізувати ресурси групи, коли вони будуть їй так необхідні. Тому на членів національної спільноти накладуються безумовні обов’язки в силу того факту, що вони народилися та вирісли в цій громаді. З іншої сторони, Міллер говорить про плинність національних ідентичностей у розрізі персонального вибору щодо сумісності або несумісності до цінностей нації. Національність не вибирається. Вона нерефлексивно придбається, знову ж таки, через історичність національного міфу. Але для людини, що успадковує національну ідентичність є значний простір для критичного осмислення. Якщо хтось народився євреєм і в нього немає іншого вибору, окрім як стати носієм тієї чи іншої форми єврейскої ідентичності, він може вирішити, яке значення надавати своєму єврейству. Чи буде він робити національність центральною рисою своєї ідентичності чи лише другорядним аспектом. Крім того, Міллер наголошує, що, не зважаючи на те, що заявляють націоналістичні доктрини, ідентичності нації на практиці не є винятковими для носіїв (19). Наприклад, для єврейских американців національна ідентичніть пов’язана як з Ізраєлем, так і з Америкою. Тому вони зберігають подвійну лояльність, навіть якщо американські імігранти приймають присягу на відданість Штатам, вимагаючи від них відмовитися від вірності будь-якій іноземній державі. Міфичніть нації Міллера, все ж таки, ускладнюється тим, що спадкоємність національної ідентичності не має сенсу для націй у складі однієї держави, бо ці нації знаходяться разом в одній «рятувальній шлюпці». Тобто для них є одна спільна історична протяжність між минулим та майбутнім, і тому одна національна ідентичність. Сказати, що сардинці повинні мати окремий національний міф для посилення солідарності між членами своєї спільноти це ніби як проголосити про неефективність національного міфу Італії у виконанні своєї етичної та політичної функції. Якщо Міллер приписує значення міфу тільки для мононаціональних держав, то він зводить поняття нації до держави. Саме цього він намагався уникати на початку свого аналізу концепту національності.

У такому випадку пропоную відтворити ідею національної ідентичності в іншій площині і дослідити чи можливо її обгрунтувати. Для того, щоб зійти з орбіти поняття національності Міллера, ми зробимо тонкий зсув у його значенні. Відштовхнемося не від питання «Хто я?», а «Що я знаю?», як член національної спільноти. Мова йдеться про деякий набір практичних знань та переживань, що стосуються звичаїв, практик, засобів комунікації, символів і навіть неявних розумінь з сусідом або пересічним громадянином. Назвемо цю комбінацію «кодом нації». Національна ідентичність саме будується на тому факті, що усі члени спільноти знають цей код, і не має значення чи вони застосовують його на практиці чи ні в тому чи іншому проміжку часу. Тоді ми можемо сказати, що нація існує через членів спільноти спроможні відчути та розпізнати ноти національного характеру. Така характеристика ідентичності в якоїсь мірі близька до будь-якої ідентичності, що формується через придбання знань та практик. Стати поетом означає вміти писати вірші, поеми або інші поетичні твори. Для того, щоб писати вірші, необхідно мати набір знань та навичків. Розглянемо їх ближче. По-перше, треба знати ритмику вірша. Вони бувають двоскладовими (хорей і ямб) і трискладовими (дактиль, амфібрахій і анапест). По-друге, важливо знати як застосовувати різні художні засоби, такі як метафора, метономія, гіпербола, алегорія, порівняння. По-третє, без читання віршів інших поетів писати буде дуже важко. Тому потрібно надзвичайно багато читати як класику, так і творчість сучасних авторів, щоб знати про різні стилі і форми віршів. Читання в загалом підвищить загальну грамотність вживання мови на якій буде писатися вірш і розширить словниковий запас. По-четверте, без почуття вірші не зможуть притягнути чиюсь увагу. Писати треба те, що відчувається в даний момент, тоді вірші стануть точніші, слова – яскравіші. По-п’яте, необхідна також навичка уяви, образного і асоціативного мислення, щоб створювати несподівані і чіпляючі образи. Як бачимо, становлення поета проходить через вивчення правил та дій які наділяють цінністью поетичні твори. Так само національність набувається людиной через ініціювання та вступ в локальну мовну гру за типом вітгенштайнівської концепції (20). Основна ідея полягає в тому, що мова використовується в контексті і не може бути зрозуміла поза цим контекстом. Вітгенштайн наводить приклад «Вода!», що може використовуватися як вигук, наказ, прохання або відповідь на запитання. Значення слова залежить від мови-гри, в якій воно вживається. В площині нації мовна гра стосується будь-яких дій які набувають значення, лише якщо ми їх чинимо в контексті, поділяючий іншими членами групи. Член національної спільноти повинен вивчити значення дій своїх співгромадян, вживаючи спільні правила гри на практиці. Тобто щоб стати квебекцем, потрібно понуритися в квебекський спосіб життя, щоб набути можливості творити за його правилами, творіти квебекським кодом. Безумовно, для цього потрібен час і натхнення, але у більшості випадків код нації освоюється навіть не замислюючись з дитячих пелюшок, так само як вивчається мова або ходьба. Якщо це квебекський імігрант, то в нього є також усі шанси стати квебекцем через навчання, роботу, сім’ю, друзів тощо, у тому ж середовищі в якому діють інші квебекці. Коли він буде спроможний орієнтуватися в квебекській мовній грі та діяти згідно правил цієї гри, він здобуде квебекську ідентичність. Тільки так національна ідентичність стає не міфичним утворенням, коливаючим від уявлення членів нації про самих себе, а існуючою річчю яка має свої критерії визначення. Тоді якщо ми кажемо про групу людей, що вони складають націю, ми не говоримо про їхню самооцінку, фізичні характеристики чи поведінку, ми говоримо про набір знання та навичок, які вони поділяють і який становить код нації. Групи, що утворюються як нації, не мають ніякої географічної відокремленості. Це може бути як селище, місто, регіон або совокупність кожного з них. При цьому, декілька націй можуть співіснувати пліч-о-пліч, перетинаючись між собою як мовні ігри.  

Прослідимо далі національну ідентичність та спробуємо виявити де пролягає межа нації. Якщо ми будуємо націю на основі вітгенштайновского поняття мовної гри, то спробуємо відокремити з нього і теоретичну підставу для понятта кордона. Для Вітгенштайна, в загалом, встановлення межі гри не має сенсу в класичному змісті (21). Він наводить приклад поняття «число», наголошуючи, що ми можему йому надати жорсткі межі, тобто використовувати слово «число» для дуже обмеженого випадка. Але ми можемо також використовувати поняття «число» так, щоб розповсюдження його концепції не мало меж. Саме так ми використовуємо гру. Ми можемо визначити межі гри лише для якоїсь спеціальної мети, але це не зробить концепцію більш придатною для використання. Тоді Вітгенштайн задається питанням, як пояснити комусь, що таке «гра». Ящо поняття «гра» не має меж, то що, насправді, ми маємо на увазі під «грою»? Якщо порівняти поняття гри з регіоном і сказати, що регіон без чітких кордонів взагалі не можна назвати регіоном, то це мабуть означає, що таке поняття є безглуздим. Але Вітгенштайн наводить приклад того, що він стоїть з кимось на міській площі і каже «Стій тут!» Він не турбується малюванням будь-яких кордонів, а просто робить вказівний жест, ніби вказує на певне місце. І саме так можна пояснити, що таке гра. Ми наводимо приклади і маємо намір, щоб їх сприймали певним чином. Якщо запитати, де проходить кордон нації басків, то ми натрапимо на аналогічну відповідь. Ми не зможемо просто так визначити, де нація все ще рахується, а де більше не рахується. Але ми можемо почати грати за баським кодом та очікувати взаємну реакцію на нашу гру. Якщо відповідь на наше послання не буде мати сенсу, то ми виключаємо цю відповідь зі сфери коду нації, і тим самим проводимо її межу. Тобто нація, як концепція, не має межі, тільки якщо ми не почнемо виключати з поширення безглузді комбінації, граючи за правилами мовної гри. І тим не менш, вилучення комбінацій зі сфери гри є також частиною гри. Коли ми проводимо межу нації, це ще не означає для чого ми її проводимо. Вона може бути для того, щоб гравці стрибали понад нею, або може показувати, де закінчується власність однієї особи та починається інша. З цього випливає, що внутрішня якість нації полягає в тому, що вона перетинається внахлест і хрест-навхрест з іншими націями, створюючи мережу мовних ігор. Так перетинаються за схожими правилами діяльність поета та письменника. Поет створює твори поетичних жанрів, такі як, вірші, поеми, драми у віршах, в той же час письменник фокусується на прозі. Але обидва використовують схожі навички та практики для написання своїх творів: читання творів інших авторів, навичка уяви, образного і асоціативного мислення, застосування різних художніх засобів тощо. В цій площині перетину та накладання подібностей мовних ігор націй кордон держави, регіону або навіть міста не має сенсу. В Монреалі добре відчувається ця мережа націй представлена французами, італійцями, ірландцями, англійцями, гаїтянцями, шотландцями, китайцями, корінними народами Канади, квебекцями і так далі. Кожна з цих національних груп може орієнтуватися в двох чи більше мовних ігор. При цьому будь-яка встановлена мовна гра на території Канади рахується державою як канадською. Тобто канадська національність насправді не представляє відокремлену мовну гру, а є скоріш агрегатом перетинаючих націй Канади. Це стосується і так званих «однонаціональних» держав. Коріний мешканець Маастрихта нідерландскої провінції Лімбург грає за правилами коду, який більше схожий на код фламандців Бельгії. При цьому ця фламандська національність маастрихтського мешканця об’єднується в нідерландську національність, яка збирає усі національності в межах Нідерландів. У моноетнічному куточку України два міста – столиця Київ та Малин, що за 100 кілометрів від столиці, мають спільноти різних національних ідентичностей, оскільки кожна з них суттєво відрізняється правилами гри щодо вживання коду тієї чи іншої української нації. Таких прикладів можна привести безліч. Виходить те, що само поняття мононаціональної держави не має сенсу, бо в межах будь-якої держави будемо мати перетин мовних ігор, які будуть виходити за межі державної території. Якщо в центральних регіонах Словенії ми повинні очікувати однорідний код нації, у віддаллених куточках країни на кордонах із сусідніми державами буде мати місце вживання інших мовних ігор, утворюючи таким чином інші словенські нації. Здавалося б, що карликові нації, такі як Монако чи Ватікан, повинні становити мононаціональні держави, але вони не будуть винятковими. Мовна гра цих держав буде схожою з однієї з мовних ігор французьких або італійських націй. Тобто в даному випадку не держава об’єднує нації, а саме нація об’єднує держави. І навіть республіка Науру не стане винятком. Ця карликова держава на однойменному кораловому острові в західній частині Тихого океану знаходится далеко від інших держав, але була заселена корінними народами Мікронезії та Полінезії. Тому код нації Науру дуже вірогідно буде схожим на код з однією найближчих острівних держав, такі як Кірибаті або Тувалу. Таким чином, якщо відобразити концептуально нації на мапі світу, то в сучасному вживанні вони будуть виглядати так.

Як правило, нація ототожнюється з поняттям держави. В деяких випадках вживається концепція титульної нації, щоб відокремити будь-яку національну різноманітність за етнічними ознаками в окрему малку групу поруч. В наступній схемі маємо відображення націй на мапі згідно різноманітності коду, де ми побачимо складний перетин націй у мережу мовних ігор і який не залежить ні від кордону держави, ні від культури, ні від мови, ні від біологічного походження народів.

Тобто за такою схемою сучасне вживання поняття нації втрачає сенс, бо не відображає суті національних ідентичностей країн. Національність тієї чи іншої країни стає агрегацією національних ідентичностей спільнот в межах держави або є частиною міждержавної національності . Якщо, наприклад, говоримо про французьку національність, то ми, перш за все, маємо на увазі об’єднання усіх ідентичностей французьких націй в одну формальну концепцію. Туди входять мовні ігри парижан, марсельців, ліонців, гваделупців, альзасців, басків, корсиканців, нормандців, бретонців, каталанців, гасконців, вандеянців, алжирців, бенінців, сенегальців та багато інших. I кожен з цих французів володіє як найменш правилами двох або трьох кодів націй. Однак така збірка національних ідентичностей не буде мати якихось виняткових ознак чому в цю французьку національність потрапили ті, а не інші нації. З цього виходить, що французька національність є суто технічним поняттям, створеним державою за територіальною ознакою. І це стосується будь-якої національності прирівненої до держави.    

Слідуюче твердження Міллера щодо національної ідентичності стосується того, що нації є етичні спільноти (22). Визнаючи національну ідентичність, Міллер закликає, що ми повинні мати особливу відповідальність перед нашими співвітчизниками. Це ті самі обов’язки, що ми маємо по відношенню до сім’ї, школі, місцевій громаді. Тобто якщо я належу до певної спільноти, я відчуваю лояльність до цієї групи, і це виражається в тому, що я приділяю особливу увагу інтересам членів групи. Міллер надає приклад, що до нього звертаються два студента за консультацією. Його час обмежений і тому він надає перевагу студенту, який належить до його коледжу. Для Міллера ці обов’язки взаємні, у сенсі, він очікує, що інші члени нададуть особливої ​​ваги його інтересам так само, як він надає особливої ​​ваги їхнім. Разом з тим, етичні зобов’язання національності відрізняються від зобов’язнень інших спільнот у двох основних аспектах. Потенція національності як джерела особистої ідентичності означає, що її зобов’язання відчуваються дуже сильно і можуть поширюватися дуже далеко – люди готові пожертвувати собою заради своєї країни так, як вони не готові пожертвувати собою заради інших груп і асоціацій. Але в той же час ці зобов’язання є невизначеними, бо вони є предметом політичного мейнстріму, або випливатимуть із суспільної культури. Тобто громадська культура встановлює уявлення про характер нації, фіксуючи її обов’язки. А вони, в свою чергу, є продуктом політичних дебатів та ідеологічної окраси. Наприклад, деякі національні культури можуть надавати значення індивідуальній самодостатності. Інші робитимуть більший наголос на колективних благах і вважатимуть, що співвітчизники мають обов’язки брати участь у різних формах національного служіння. І тут знову Міллер оперує припущенням, що кордони нації збігаються з кордонами держави. Так, громадяни будь-якої держави мають права та обов’язки, що випливають просто з їх участі в практиках, від яких вони отримують вигоду, через принцип взаємності. Як громадяни, вони користуються правами на особистий захист, медичне обслуговування, безкоштовну шкільну освіту тощо, а натомість вони зобов’язані дотримуватися закону, сплачувати податки та загалом підтримувати систему кооперації. Однак, ці права та обов’язки не мають ніякого етичного змісту, бо вони є частиною мовних ігор націй. Якщо болгарин грає у мовній грі однієї з болгарських націй, то він має дотримуватися правил вживання цієї гри на практиці. З цього можуть випливати його зобов’язання щодо сплати місцевих податків, поступитися місцем в автобусі людині літнього віку, зав’язати мартеницю (скручену білу та червону вовняну нитку) на руці з нагоди святкування Баби Марти тощо. Але якщо він вийде з участі у мовній грі нації, то відійде від правил вживання, які встановлюють його права та обов’язки учасника. При цьому, він залишиться носієм національної ідентичності, бо буде зберігати знання та навички участі у мовній грі своєї громади. Так і поет, який пише вірш, слідує за певними правилами, які накладають на нього зобов’язання щодо формування рими, врахування метриків та структури. Чи має він етичне зобов’язання слідувати правилам написання вірша? Ні. Наскільки він дотримується правил, говорить лише про ступінь його участі в мовній грі поетів. Наостанок, зауваження Міллером, що етичність нації формується суспільною культурою та політичними процесами лише показує наскільки ця етичність є умовною та мінливою. Будь-яка людина може по-різному трактувати свою приналежність до нації і з цього зробити певні висновки про свої обов’язки перед співвітчизниками. Крім того, суспільна культура та обов’язки національності, які з неї випливають, можуть змінюватися з часом у міру розвитку політичних інститутів, загального рівня освіти тощо. Тобто етичність нації Міллера виходить є штучним винаходом, який грунтується не на традиції, а на суспільних процесах взаємодії. Це насамперед інструмент регулювання відносин між членами для забезпечення стабільності державної системи. Тому Міллер підкреслює, що існують вагомі етичні причини для того, щоб кордони національності та кордони держави збігалися (23). В цьому випадку, якщо хтось спитає себе навіщо він платить податки, то він знайде для себе дві відповіді. Перша стосується його обов’язку, як члена нації, для підтримки суспільних проектів та для задовольнення потреб інших співвітчизників. Друга відповідь буде наголошувати на його обов’язку як громадянина підтримувати інституції, від яких він очікує, у свою чергу, користь. Разом ці відповіді забезпечують сильний стимулюючий ефект внеску, якого було б важко досягти виключно на основі взаємності між членами. Тобто Міллер використовує поняття етичності нації для забезпечення більш ефективного керування державою. При цьому, якщо зміцнення державності залежить від ступіню збігу кордону нації з кордоном держави, то багатонаціональні держави виявляються вразливими та неефективними за своєю сутністю. У разі представлення будь-якої держави як території перетину мовних ігор націй, ми повинні перекроїти весь світ новими державними утвореннями, щоб досягнути збігу кордонів нації та держави та забезбечити стабільність державної кооперації.    

Зупинимося детальніше над наступним твердженням Міллера, що національні спільноти мають право на політичне самовизначення (24). Він допускає, що в деяких випадках нації настільки географічно перемішані з іншими групами, що це прагнення може виявитися безрезультатним. Проте, Міллер викладає низку причин за якими важливо, щоб кордони політичних одиниць збігалися з національними кордонами. По-перше, він припускає, що нації, кордони якої не збігаються з політичними, дуже важко досягти режиму загальної справедливості. Дається приклад економічно процвітаючих словенців за часів югославської федерації, які були не дуже задоволені розподілом ресурсів та субсидуванням інвестицій в Сербії чи Чорногорії (25). Загальна справедливість для Словенії не дотримувалася через те, що словенська нація мала право на ресурси, створені її членами, але відчувала, що втрачає більше по відношенню до інших громад. Якщо Міллер враховує ВВП на душу населення для визначення справедливого розподілу ресурсів нації, то не завжди національне самовизначення є економічно обгрунтованим. Так, каталонці, які майже наздоганяють мадридців по ВВП на душу населення, можливо б відчували більшу справедливість з виходом зі складу Іспанії. А от про квебекців такого вже не скажеш. По відношенню величини валового внутрішнього продукту провінції до середньорічної чисельності її населення, Квебек займає ніяк не перші позиції порівнянно з іншими провінціями (26). Виходить, що найменш продуктивним націям у складі багатонаціональної держави немає сенсу у прагненні політичного самовизначення, бо їхнє досягнення загальної справедливості ставиться під сумнів. Більш того, ми не можемо навіть бути впевнені в тому, що Каталонія залишилася б такою ж економічно продуктивною після отримання гіпотетичної незалежності від Іспанії. Неможливо прорахувати усі фактори причинно-наслідкового ланцюжка, який пронизує каталонську економіку в системі економічних відносин с іншими регіонами Іспанії та країнами світу. Тому, якщо Міллер пов’язує прагнення до політичного визначення нації з досягненням вершини соціальної та економічної справедливості серед її членів, результат такого прагнення може виявитися марним і призвести зовсім до протилежного.

В інший зміст національного самовизначення Міллер вкладає захист національної культури (27). Тобто національна культура потребує захисту від держави. Справа не в тому, що громадська культура не може існувати без державного регулювання, а в тому, що було б нерозумно довірити її приватним особам. Міллер надає приклад власника телевізійної станції, який щиро бажає знімати висококласні драми та дослідницькі документальні фільми, але на конкурентному ринку йому, можливо, доведеться купувати дешеві імпортні мильні опери, щоб вижити. Таким чином, єдиний спосіб запобігти занепаданню національної культури — використовувати владу держави для захисту аспектів, які вважаються важливими. І тут виникає питання. Де гарантія, що держава, кордони якої тепер збігаються з нацією, створить кращі умови існування національної культури? Уявимо, що багатонаціональна держава розпадається на маленькі однонаціональні спільноти з власним державним утворенням. Тепер кожна з них має повний контроль над своєю громадською культурою, але повинна витримувати ще більший вплив на неї відтепер сусідніх держав. І добре, якщо новостворена держава є фінасово самодостатньою, але в сучасному світі міжнародних економічних відносин, навіть заможна державна спільнота повинна адаптувати свою національну культуру до викликів зовнішніх факторів. Не завжди нібито однонаціональна держава буде дбати в інтересах збереження та поширення своєї національної культури на шкоду економічним інтересам. Наприклад, Нідерланди, які історично є багатою торговою державою, виростила окремий національний пласт експатів, працюючих на постійній основі в місцевих підприємствах (28). Це люди, які є добре інтегровані до нідерландської системи побуту та кооперації, при цьому не говорячи зовсім голандською або використовуючи її дуже поверхово. Мова йдеться навіть не про засіб комунікації, а про інший код нації. Голандські експати створили свою національну культуру, яка існує паралельно з первинно голандською, і яку Нідерланди також визнають голандською, надаючи її носіям нідерландське громадянство. Але найгіршого результату захисту громадської культури може очікувати однонаціональна держава, яка опиниться в дуже поганому фінансовому становищі та буде залежати від міжнародних дотацій ззовні. Можна навести приклад вже згаданої вище Науру, економіка якої історично була заснована на видобуванні науруїтів (29). Коли запаси первинних фосфатів були вичерпані до кінця 2010-х років, Науру прагнуло диверсифікувати свої джерела доходу. У 2020 році основний заробіток Науру надходив від продажі прав на рибальство в територіальних водах та від австралійського центру утримання під вартою іммігрантів. Тобто країна суттєво залежить від іноземної допомоги інших країн, зокрема з Австралії та Нової Зеландії. Незважаючи на те, що державні кордони Науру збігаються з кордонами нації, країна має невеликі шанси на збереження та поширення свого коду нації, якщо, звичайно, він існував і вже не злився з кодом однієї з найближчих острівних держав Мікронезії та Полінезії. Міллер наполягає на однорідній державі, згадуючи про випадки, коли в багатонаціональній державі домінуюча група мала сильний стимул використовувати державну владу для нав’язування власної культури слабшим групам (30). Він приводить історичні приклади спроб насильницької асиміляції національних меншин до культури більшості, починаючи від примусової мадяризації етнічних меншин в Угорщині дев’ятнадцятого століття до послідовної політики турецької держави щодо знищення культурної ідентичності своєї курдської меншини. Почнемо з того, що титульні нації схильні приписувати собі більший ступінь культурної однорідності, ніж їхні члени насправді демонструють. Мається на увазі, що будь-яка нація більшості насправді складається з кількох культурних ідентичностей і які дуже важко нав’язати іншій нації, бо не представляють цілосного коду для заміни. Асиміляція національної меншини шляхом примусового вивчення мови так званої титульної нації жодним чином не змінить можливості меншини творити згідно коду своєї громади. Та і взагалі як замінити один код нації на інший? Громада може придбати знання та навички іншого коду нації, але ніяк не відмовитися від використання того коду, який вона краще всього знає, а в кращому випадку буде використовувати обидва. Так і поет, який знає краще за всього як писати вірші, не загубить свою майстерність тільки через те, що навчиться писати прозу. Тобто придбання інших кодів націй притаманно національній ідентичності, як придбання знань та навичок є притаманно будь якої людині. Тільки примусовим виселенням або фізичним знищенням спільноти можна замінити один код нації на інший на певній території. Певною мірою зрозуміла позиція Міллера щодо бажання перетворити кожну державу на мононаціональну, оскільки в історії можна знайти чимало трагічних випадків переселень народів, пов’язаних з багатонаціональними державами. Наприклад, словенські Марібор, Птуй і Цельє мали німецькомовну більшість, а український Львів — польськомовну до розпаду Австро-Угорської імперії (31). Але знову ж таки, згідно з теорією мовних ігор національних спільнот, переформатування націй може трапитися тільки в багатонаціональній державі і в кінцевому результаті призвести до утворення нової багатонаціональної держави, бо однонаціональних держав у перманентному чистому вигляді не існує. Навіть якщо припустимо, що Палестина може втілювати образ мононаціональної держави (хай і з перебуванням суттєвої частини громади в багатьох інших країнах), її політичне самовизначення жодним чином не посилює аргумент Міллера про можливості створення найкращих умов збереження спільної культури нації тільки за умови її збігу з державними кордонами. Уявимо, що ізраїльсько-палестинський конфлікт вирішиться миром та процвітанням обох держав. Тоді можна припустити, що Палестина поверне на батьківщину своїх членів, блукаючих по усьому світу, тим самим збільшуючи різноманітність кодів палестинських націй, як того часу це зробив Ізраїль. Тобто Палестина створюється з недрів багатонаціональних держав та, в кінцевому рахунку, її національне самовизначення може привести тільки як не до створення багатонаціональної палестинської держави. Отже, за Міллером, існують вагомі емпіричні підстави вважати, що національні культури будуть захищені найефективніше, коли їх плекатимуть їхні власні держави, і в той же час, ці емпірічні причини можна протиставити іншим, у яких політичне самовизначення нації призводить до формування різноманітних мовних ігор, перетинаючих первинну. Те, чи буде первинна спільна культура отримувати користь або занепадати від сусідства з новоствореними, залежить від багатьох важкопрогнозуємих чинників, таких як політичний устрій, економічний розвиток, географічне розташування кордонів, відносини з іншими країнами тощо. Але в тому чи іншому випадку міркування Міллера про гармонію державного правління всередині нації втрачає сенс, бо не відповідає природі розвитку нації в її сусідстві з іншими.

Нарешті, Міллер зазначає, що ми повинні розглядати національне самовизначення як вираження колективної автономії (32). Це твердження будується на припущенні, що люди зацікавлені у створенні світу разом з іншими, з ким вони ототожнюють себе. Навіть якщо це прагнення може бути реалізовано в різних формах, таких як підприємства, ассоціацій, держава все одно здатна найкращим чином виразити волю колективної автономії. Але для цього недостатньо, щоб держава збігалася з нацією. Держава повинна бути по формі демократичною, щоб гарантувати народну волю. Тобто, за Мілером, демократична держава може гарантувати, що національне самовизначення є насправді національним, оскільки в такій державі люди мають більше відчуття контролю над своєю долею. Але навіть якщо припустити, що ми прагнемо щось будувати разом з кимось, з ким у нас є щось спільне, чому ми обов’язково повинні робити це в політичному утворенні? Воля колективної автономії виконується найкраще в тому середовищі, в якому рішення приймається якомога найменшою кількістью гравців без посередників. Іншими словами, чим більш локальним є аспект прийняття рішень на рівні замовлення та виконання, тим більше шансів, що те, що було наказано, буде виконано з повним контролем усього процесу. Краще перебувати в групі двох приймачів рішень, ніж двохсот, тоді воля буде зрозумілою та впевненою. Таким же чином, краще мати двух виконавців, ніж двохсот, щоб воля була виконана чітко та без непорозумінь. З цього приводу, прийняття рішень в політичному вимірі ніяк не може бути найкращим для вираження волі нації. Державне утворення залучає таку кількість невідомих чинників, на яких гравці не мають жодного впливу, що нація при таких умовах скоріш грає в рулетку, ніж рішуче виконує спільну волю. І не має значення, яку форму має державне утворення. Якщо в авторитарній державі немає ніяких ілюзій, що воля нації знаходиться в руках кілької осіб, то в демократичній державі створюється що не є звичайнісінька іллюзія, що нація має волю і вона на щось впливає в колективному прагненні рухатися в бажаному русі. Мова йдеться не про те, що нація повинна обрати анархічну форму правління, яку згадує Міллер на прикладі німецького анархіста Густава Ландауера (33). Радше мається на увазі, що воля нації є такою ж примарною ідеєю, як воля поетів. В чому вона виражається, як не в різній інтерпретації окремих членів національної громади? При цьому ці інтерпретації можуть бути цілком протилежними. Нація не має ніяких зобов’язень щодо виконання своєї волі, тому що неможливо визначити спільний рух того, що рухається в різних напрямках. Отже, кажучи, що мета політичного самовизначення вбудована в саму ідею нації, ми віддаляємо термін національності від аспектів, які з неї раціонально випливають.

Міллер далі намагається посилити концепцію однонаціональної держави, змінюючи напрямок аргументації. Він пропонує запитати, чому держави чи політична влада держав, ймовірно, функціонують найефективніше, коли вони охоплюють лише одну національну спільноту (34). Мається на увазі, що значна частина діяльності держави передбачає досягнення цілей, яких неможливо досягти без добровільної співпраці громадян. Щоб ця діяльність була успішною, громадяни повинні довіряти державі, і вони повинні довіряти один одному виконувати те, що держава від них вимагає. Спільна ідентичність несе в собі спільну лояльність, і це підвищує впевненість у тому, що інші відповідатимуть взаємністю за співпрацю. На цьому ключовому твердженні спирається аргумент Міллера, що культурна однорідність породжує солідарність між членами нації. Але не важко протиставити, що солідарність може виникнути і між особами, які мають зовсім різні національні ідентичності. І взагалі національність не може мати якогось відношення до того, чи довіряємо людині, чи ні. Це припущення, що національність формує в людях зі спільною національною ідентичністю однакову думку один про одного. Все ж які моральні якості ми можемо припустити з того, кого ми важаємо національним побратимом? Вони можуть бути для нас як позитивними, так і негативними, що залежить скоріш від зовсім інших аспектів особистості, ніж від національних. Поет поету может бути як ворогом, так і другом, тому що мовна гра не програмує відношення учасника до оточення. Так і код нації надає лише сенсу діяльності кожного із учасників гри, не породжуючи судження співвітчизника про певну мовну гру. Належність до нації не створює симпатії чи антипатії до іншої нації. Якщо ми будуємо національну ідентичність на відношенні до чогось, то нація зовсім втрачає суттєвість, тому що тоді вона буде залежити від емоціонального настрою. Без державної машини в цьому випадку не обійтися. Саме на відношенні до інших держав та протиставленні їх у формі націй будується збірна національність держав, яка не має жодного фундаментального об’єднуючого чинника, окрім державного кордону. Тільки так держава намагається в своїх межах забезпечити тендітну конструкцію різніх національних спільнот, оскільки емоцією та відношенням кожного члена нації до позадержавних об’єктів легко маніпулювати. У цьому сенсі емоційна проекція на зовнішній світ не є складовою частиною національної ідентичності і жодним чином не впливає на саму націю, але держава використовує цю площину для створення своєї так званої державної національності. Наприклад, одним із об’єднуючих факторів усіх націй Індії є ворожість до Пакистану, оскільки на цьому емоційному тлі держава будує об’єднуючу державну національну ідентичність. Подібним чином, пакистанські нації керуються егідою ворожості до Індії, створюючи технічну пакистанську національність. Отже, бути індійцем означає не любити всіх пакістанців, і навпаки, бути пакістанцем – це зневажати всіх індійців. Міллер надає декілька прикладів країн, які нібито показують ефективність культурної гомогенності для державного керування (35). Такі демократичні держави, як Швейцарія та Канада, які успішно впровадили політику, спрямовану на соціальну справедливість, мають об’єднуючу ідентичність. Міллер визнає, що ці країни певною мірою можна віднести до багатонаціональних, але вони все ж демонструють об’єднуючу силу солідарності, яка є результатом єдиного національного характеру. В Швейцарії національна ідентичність у дев’ятнадцятому столітті цілком свідомо кувалася міфами про походження та воскресіння національних героїв, незважаючи на окремі мовні, релігійні та кантональні ідентичності. Сприянню формування національного характеру Швейцарії Міллер також називає швейцарську децентралізовану владу та розвиток демократичних інституцій. Щодо Канади, то в ній також відмічається ефективна робота держави та соціальної справедливості. Незважаючи на те, що франкомовні та англомовні вважають себе різними типами канадців, вони мають спільну канадську ідентичність. Тут Міллер вказує на джерело канадської гордості, таку як національна охорона здоров’я, яка відрізняє Канаду від її американського сусіда. Тобто в Канаді існують інституції, які стали об’єднуючим компонентом ідентичності канадської нації. Для порівняння зі Швейцарією та Канадою, Міллер надає приклад Нігерії, яка є організацією кількох етнічних груп. Політика цієї країни набуває форми боротьби між цими групами за домінування у формі торгу та підкупу. І це тому, що в Нігерії немає взаємної довіри між національними групами, а отже і немає спільної національної ідентичності. Щодо Нігерії, я не буду сперечатися про те, що це багатонаціональна країна, хоча цей факт ніяк не виправдовує наслідки нігерійської політичної влади. А от з приводу Канади та Швейцарії, висловлюсь у бік того, що ці дві країни також є багатонаціональними. Проблема тут у тому, що Міллер неодноразово замінює поняття нації, яке існує як мовна гра спільноти, на націю, яка існує лише в уяві державних інституцій, тобто міфичного утворення держави. Так, швейцарський годинник, швейцарський шоколад, швейцарські банки, швейцарський сир, швейцарська виборча система кантонів – то все є об’єднуючими ідеями навколо єдиної швейцарської нації. Але мова йде про технічну націю, яка не існує насправді. Схожим чином, можна підібрати комбінацію загальних визначень про будь-яку країну, часто як кліше, які будуть вказувати на існування в неї так званої єдиної національної ідентичності. Але як можна заперечити вживання в Швейцарії зовсім різних кодів діяльності тієї ж франкомовної, німецькомовної, італомовної та романшськомовної націй? Те ж саме стосується і Канади. Мешканці Ванкувера, Торонто та Монреаля відрізняються не тільки різними лінгвістичними, етнічними та соціальними відмінностями, а й зовсім різним спосом життя. І коли Міллер згадує про канадську систему охорони здоров’я як об’єднуючого чинника нації, він забуває про такі ж суттєві відмінності всередині цієї системи між канадськими провінціями. Дуже часто це стосується часу очікування вузького фахівця та пошуку сімейного лікаря, що в деяких провінціях може бути тривалим і скрутним процесом (Квебек), а в інших, навпаки, простим і зручним (Британська Колумбія).

Після аргументів на користь національного самовизначення, Міллер відповідає на критику щодо неможливого застосування цього принципу до реального світу (36). Щоб уникнути політичного хаосу, він пропонує визначити низку практичних умов, які повинні бути виконані, перш ніж суб-спільнота зможе виправдано претендувати на створення власної держави. Одна умова йде по дефолту. Група, яка хоче стати політично незалежною, повинна мати національну ідентичність, відмінну від національності інших членів держави. Далі, ми повинні бути впевненні в тому, що територія групи не містить меншини, чия власна ідентичність була б радикально несумісною з ідентичністю групи. В іншому випадку замість створення життєздатної національної держави відокремлення групи просто відтворило б багатонаціональний устрій у меншій державі. Також певну увагу слід приділити членам групи, які залишаться в материнській, а не в новоствореній державі. Ефект сецесії не повинен залишити їх в слабкій позиції. Міллер згадує про прагнення Квебека до незалежності, стверджуючи, що цей аргумент налаштований проти відокремлення квебекської нації (37). Якщо Квебек вийде зі складу Канади, то це знищить двосторонню ідентичність, яку Канада намагалася досягти, і залишить франкомовні громади в інших провінціях ізольованими та політично безпорадними. Інша умова стосується життєздатності новоствореної держави в тому сенсі, що вона повинна бути здатною територіально захищатися. Але одночасно і не повинна слабшати материнську державу, надзвичайно ускладнюючи її військовий захист. Нарешті, територія, що відокремлюється, не повинна містити весь запас якогось важливого природного ресурсу держави. Тут Міллер зазначає, що відокремлення Шотландії було б недоцільним, тому що перспектива видобутку значних обсягів нафти з того, що стане шотландськими територіальними водами, порушило б цю умову. Однак, проблема полягає в тому, що Міллер робить будь-який вихід групи зі складу держави невиправданий. Спільнота, що прагне державної незалежності, у будь-якому випадку буде мати на своїй території інші національні групи, або залишить незахищеними своїх членів за межами новоствореної держави. Не кажучи вже про те, що цей акт виходу зі складу послабить державу, яка втрачає територію або ресурси, так і групу, яка не зможе гарантувати економічну життєздатність або буде неспроможна захистити свої кордони. І коли Міллер вказує на доречність автономії або поширення регіональних прав у складі держав для каталонців, шотландців, квебекців, корінних народів США або Саами у Швеції, то дивовижним чином схвалює розділ Боснії на незалежні держави під час боснійської війни (38). Його аргументація полягає в тому, що до початку військового конфлікту, який трапився в Боснії та Герцеговині між 1992 і 1995 роками, нації були рівномірно змішані по всій географічній території. Тому часткова автономія над територією не могла бути відповіддю для вирішення конфлікту. Єдиним можливим рішенням була форма розподілу влади між групами, щоб гарантувати кожній принаймні певну міру самовизначення. При цьому Міллер упускає, що результатом завершення конфлікту було створення багатонаціональної Боснії і Герцоговини, де на зараз проживають боснійці (50%), сербці (30%) та хорватці (15%). Це саме той факт, що повинен засудити вихід Боснії та Герцоговини зі складу Югославії згідно умов принципу національного самовизначення Міллера, не говорячи про тендітну спроможність новоствореної країни захистити свої кордони та її військову залежність від інших держав. Спочатку Міллер говорить про внутрішнє прагнення кожної нації до збігу її територіальних кордонів з державними, а потім різко відступає назад, надаючи умови, які унеможливлюють це прагнення.

У наступній частині своєї роботи Міллер досліджує внутрішні впливи державної національності на національну меншину, а точніше, етнічну ідентичність, суть якої може суперечити державній політиці об’єднання нації в межах країни (39). У зв’язку з цим Міллер звертає увагу на консервативний націоналізм та радікальний мультикультуралізм, як дві найбільш контрастні сили політичного вектору держави XX-го століття. Консервативний націоналізм будується на ствердженні, що національна ідентичність є щось, що дано нам минулим, нашими предками, тому ми повинні її захищати від зовнішніх сил, що послаблюють її. Маючи для нас найбільше значення, ця колективна ідентичність повинна передаватися наступним поколінням. З цього випливає, що такі питання, як освіта дітей чи імміграція, ми повинні вирішувати не передбачуваними правами і свободами людини, а необхідністю збереження спільної національної ідентичності. На відміну від націоналізму, радикальний мультикультуралізм або лібералізм розглядає державу як арену, на якій мають дозволити співіснувати та процвітати багато видів індивідуальної та групової ідентичності. Держава повинна не просто терпіти, а однаково визнавати кожну з цих ідентичностей. Тоді національна ідентичність за своєю сутю втрачає цінність, бо розглядається як продукт політичної маніпуляції. У той же час, ідентичності, що походять від статі, етнічної приналежності, релігійних переконань тощо, слід відзначати як автентичні вираження індивідуальних відмінностей. Міллер уточнює, що ні одна, ні інша позиція не є адекватною, якщо їх розглянути більш детально. Консервативний націоналізм підтримує ідею, що національна ідентичність передбачає відданість владі. Націю порівнюють із сім’єю, спільнотою, яка вбудувала в себе нерівні відносини між батьками-державою та дитиною-членами. Сім’я вимагає від своїх молодших членів не просто вірності владі, а й пієтету, і саме це, на консервативну думку, формує правильну подачу патріота (40). Без цього пієтету, людина не може належним чином усвідомити себе частиною історичної національної спільноти, тому деградує. Разом із цією деградацією втрачається моральний орієнтир. Але націоналізм страждає від серйозних наслідків своєї доктрини. По-перше, оскільки держава черпає свою владу частково з влади нації, вона повинна давати формальне визнання інституцій, через які державна влада виражається. Це відразу суперечить ідеї про те, що держава повинна бути нейтральною щодо багатьох різних культурних практик, наприклад релігійних. Держава не повинна надавати релігійним інституціям етнічних меншин такий самий статус, як національній церкві, оскільки це означало б послабити авторитет національних інституцій. По-друге, консервативне розуміння національності передбачає, що вірування та практики, які її складають, потребують захисту від їдких кислот критики (41). За допомогою міфів інституції держави входять у життя громадянина та поглинають його. Тому легітимним завданням держави є забезпечення збереження національних міфів. Якщо це суперечить ліберальним зобов’язанням, таким як свобода думки та вираження, то такі зобов’язення мають бути скасовані. Святість, нетерпимість, відчуження та відчуття того, що сенс життя залежить від покори, а також від пильності до ворога – це все реальна ціна, яку треба платити спільноті за політичні наслідки консервативного націоналізму. По-третє, консервативне уявлення про національність неминуче призведе до знеохочення, якщо не заборонного ставлення до потенційних іммігрантів, які ще не поділяють національну культуру. Консервативна опозиція імміграції іноді зводиться просто до расизму, оскільки націоналісти розглядають приплив людей, які не мають належної пошани до національних інститутів і практики, як дестабілізуючий фактор. Тут Міллер наводить приклад реторіки Кейсі щодо індійської громади у Британії, яка антипатично ставиться до британського почуття національності. Кейсі пропонує добровільну репатріацію значної частини цих громад, як єдиний можливий спосіб збереження британської нації (42). Проблема цієї позиції в тому, як зауважує Міллер, що націоналісти добре усвідомлюють постійну еволюцію національної ідентичності, і що традиції, які вони хочуть підтримувати, можуть бути нещодавнім винахідом. При цьому, закликаючи до пієтету та радячи шанобливо ставитися до цих традицій, вони самі можуть їх не поділяти. До того ж, націоналістам дуже важко опиратися на авторитет інституцій держави за відсутністю всебічно поважаних національних символів. Але проблемою націоналізму я б назвав те, що він, як це не звучить парадоксально, не представляє ні одну з націй держави. Нація націоналіста – це міфична спільнота з деяким набіром вірувань та традицій, які не мають ніякого відношення до цінностей насправді існуючої спільноти в межах країни. І в цьому полягається важка доля націоналізму. Він намагається штучно об’єднати усі мовні ігри на території держави в одну, беручи з деяких щось, що на його думку є ваговим та всеосяжним. Але така новостворена гра ще в зародку приречена, оскільки застосування її нових правил на практиці втрачає певний сенс для спільноти. Це все одно, що взяти якісь правила написання поетичного твору, а потім змішати їх із частковими вказівками для створення наукових, фольклорних, публіцистичних і філософських творів. У результаті вийде щось безглузде, що буде важко зрозуміти. Але, перж за все, ні поети, ні публіцисти, ні вчені, ні фольклористі, ні філософи не будуть пов’язувати себе з цим нібито об’єднавчим твором. Загалом націоналізм як термін набув би змістовнішого забарвлення, якби стосувався конкретно тієї чи іншої мовної гри. Наприклад, коли ми говоримо про націоналізм у контексті мовної гри Парижу або Марселя, то маємо на увазі парижський або марсельский націоналізм. І ми не говоримо про захист або очищення Парижа від чужих елементів паризької нації. Мовна гра може цілком співіснувати з іншими кодами, оскільки за своєю природою вона не може бути ізольованою і завжди перетинається або накладається на іншу. У цьому випадку паризький націоналізм може зіграти роль тільки у поширенні особливих навичок, звичок, відкриттів про активне повсякденне життя в Парижі. Так само і марсельский націоналіст може пропагувати історію, традиції, відчування Марселю свого оточення. Це все про коди націй, за якими марселець або парижанин творить та наділяє змістом своє буття. І не біда, якщо кожен із цих націоналістів передає не весь код, а лише його частку. В націоналізмі не може бути ніякої насаджуючої, повчальної або вимагаючої функції, тому що мовна гра нації – це всього лише засіб, а засіб может тільки передаватися та застосовуватися.    

За Міллером, радикальний мультикультуралізм також створює проблему для національності (43). Мультикультурне суспільство дозволяє кожному зі своїх членів визначити свою ідентичність для себе, знайшовши групу або групи, до яких він або вона має найбільшу спорідненість. Кожній групі також дозволено сформулювати власний автентичний набір претензій і вимог, відображаючи її конкретні обставини. Держава повинна поважати і визнавати ці вимоги на рівних. Проблема полягає в тому, як зауважує Міллер, радикальний мультикультуралізм помилково відзначає сексуальні, етнічні та інші подібні ідентичності за рахунок національних ідентичностей. Мультикультурна політика також не визнає важливості забезпечення національної ідентичності для груп меншин, які ще не повністю соціально інтегровані в сформовані громади більшості. Міллер дає приклад гей-параду, переконання, що гей-сексуальність має бути підтверджена публічно та політично. Це ідентичність, яку поділяють багато гей-активістів, але не багато інших гомосексуалістів і лесбіянок, які вважають за краще розглядати свою сексуальність як приватну справу. Дещо подібна ситуація з етнічними та іншими груповими ідентичністями. Оскільки етнічна ідентичність, як правило, всепроникаюча, людина не має великого вибору щодо того, до якої етнічної групи вона належить. Навіть якщо це не та особистість, яку він охоче приймає, інші ставитимуться до нього так, щоб було ясно, що вони вважають його азіатом, євреєм, католиком, чорним тощо. Цитуючи Харлес, Міллер надає приклад американців, які змогли уникнути проблему мультикультуралізму під час процесу формування американської нації (44). На сьогодні американська національна ідентичність перестала мати будь-який помітний етнічний зміст. Тобто етнічні групи природно вважають себе такими, що мають дефісну ідентичність (американці ірландського походження, американці азіатського походження, афроамериканці). На цьому прикладі Міллер підкреслює, що групи меншин хочуть почуватися як вдома в суспільстві, до якого вони або їхні предки переїхали. Вони хочуть відчувати себе прив’язаними до місця та частиною його історії. Тому їм потрібна історія, яку вони поділяють із більшістю. І цю історію різні групи можуть розповісти різними способами та з різними акцентами. Радикальний мультикультуралізм ігнорує потребу та бажання з боку етнічних меншин належати як повноправні члени національної спільноти. В цьому ігноруванні навіть відчувається наполягання, що групи меншин повинні позбутися ідентичності, яка вважається гнітючою з точки зору групових відмінностей. За цих умов, все ж, різні групи не будуть довіряти одна одній, що спричинить відсутність соціальної справедливості в державі. Міллер завершує, що радикальні мультикультуралісти хочуть підтвердити групову відмінність за рахунок національної спільності, але вони не замислюються достатньо про те, як політика групової відмінності повинна працювати. У цьому контексті, я б добавив те, що мультикультуралізм проводить відмінність, як правило, між етнічною групою та спільною національною ідентичностю держави, яку ми визначили раніше як міфичною. Але, тут зовсім ігнорується площина національних ідентичностей згідно мовних ігор груп. Чому турецька громада Нідерландів проголошується окремою етнічною групою з окремими правами та преференціями, тоді як спільнота експатів зі своїм особливим кодом нації розглядається просто як група іноземців, які працюють у голландських компаніях? Чому квебекці визнані окремою нацією в межах об’єднаної Канади, але калгарці, відмінні з решти канадських провінцій своїм глибоким вкоріненням в західну ковбойську культуру, вважаються просто канадцями? Якщо консервативний націоналізм ігнорує існування будь-яких націй в межах кордонів держави, то радикальний мультикультуралізм вперто будується на засадах етнічної відокремленності, принципу який також не відображає реальної картини національної ідентичності.

Критикучи націоналізм та мультикультуралізм, Міллер підкреслює, що національність не повинна бути авторитарною у спосіб, який припускає консерватор. Але в той же час вона не повинна бути дозвільною, як того бажає ліберал. Все, що потрібно вимагати від іммігрантів – це прийняти поточні політичні структури та вступити в діалог із приймаючою громадою, щоб можна було сформувати нову спільну ідентичність. Держави можуть на законних підставах вживати заходи для того, щоб представники різних етнічних груп були залучені до національних традицій і способів мислення. Тут Міллер наводить як повчальний приклад Франції (45). У дев’ятнадцятому столітті проводилася цілеспрямована політика «створення французьких громадян» із різних спільнот, що проживали на французькій землі. Двома основними інструментами були обов’язкове навчання в державних школах і військова служба. Тобто французи зробили саме те, що заохочує Міллер. Вони ввели щедрі імміграційні закони, і водночас вжили заходів для того, щоб групи прибулих були належним чином інкорпоровані у французьке громадянство, незалежно від культурного походження. Міллер додає, що національна ідентичність Франції значно змінилася за останнє століття, але це не означає, що країна зараз стоїть на межі розпаду. Франція просто набула нової об’єднуючої національної ідентичності під теперішні умови та перебіг часу. І тут знову заперечимо Міллеру. Об’єднати французів в одну міфичну націю під егідою національних символів та гасел типу «Свобода, рівність, братерство» не важко. Загалом, це те, що в тій чи іншій мірі намагається робити кожна держава. Але визначити французьку ідентичність на основі більш реальних чинників національності французького громадянина, ніж співанням марсельєзи, то зовсім інша історія. Сказати, що француз китайського походження вважає себе національним побратимом француза алжирського походження, попри те, що обидва можуть проживати у Франції на протязі десятиліть, то видавати бажане за дійсне. Францію аж ніяк не можна рахувати успішною моделлю інтеграції різних національних меншин в одну національну ідентичність, бо багато з таких спільнот мають чітке усвідомлення відокремленної групи з іншими цінностями, тобто мовною грою. Це може висловлюватися особливим підходом ведення бізнесу, потребою спеціальних магазинів, сферою розваг, інших свят та побутових звичок, які йдуть у розріз із загальнонаціональними. І навіть може бути небажання розмовляти французькою, тому що в їхній мовній грі французька не відіграє суттєвої ролі і замінюється іншою мовою, якою більшість користується між собою для елементарного спілкування.

У завершальному розділі свого твору Міллер замислюється над тим, чи насправді епоха націй та національних держав добігає кінця, особливо якщо це відноситься до населень західних ліберальних суспільств (46). То звідки ця думка що національність занепадає у світі? По-перше, світовий ринок та зростання міжнародної торгівлі привели до того, що індивідуальне споживання та стиль життя стали більш одноманітними. Моделі споживання всюди стають більш схожими в тому, що люди їдять, вдягають, читають, слухають, дивляться. По-друге, зросла географічна мобільність. Люди подорожують і на власні очі відчувають не дуже різні способи життя, у результаті чого іноземці здаються менш чужими. Оскільки наша віра в те, що ми поділяємо чітку національну ідентичність, залежить від певного ступеня незнання того, як люди насправді живуть в інших місцях, вона розмивається прямим контактом із цими культурами. По-третє, люди все більше визначають себе в термінах груп і спільнот, багато з яких є або субнаціональними, або наднаціональними. Релігійні пов’язують себе з локальною сектою, або з глобальною вірою, типу іслама. Вчені або професіонали з різних куточків світу спілкуються між собою та створюють команди, незважаючи на національні кордони. Політичні активісти все більш практикують свою діяльність в міжнародних кампаніях, ніж в національних партіях. Крім того, створення таких наддержавних органів, як ЄС, підкреслило, що національні уряди самі по собі недостатньо потужні, щоб боротися із зовнішніми силами, такими як небажані побічні ефекти світового ринку. Європейці можуть вже не визначати себе виключно за назвою державної національності типу іспанец або німець. Вони починають думати про себе принаймні як європейці, або рухаються в протилежному субнаціональному напрямку і визначають себе каталонцями та баварцями.

Все це послаблює національну ідентичність, в той час як інші лояльності та прихильності зміцнюються (47). Міллер все ж намагається мінімізувати основні тенденції, що підкреслюють занепадок національності у західних ліберальних суспільств. Він наголошує, що культурна гомогенізація не настільки впливає негативно на національну ідентичність, оскільки зближення моделей споживання стосується більш приватної культури, а не публічної. В той час як публічна або політична культура – це набір уявлень про природу політичної спільноти, її принципи та інститути, її соціальні норми тощо, приватна культура – ​​це всі вірування, ідеї, смаки та уподобання, які можуть бути унікальними для окремої особи, або, швидше за все, поділяється в межах сім’ї, соціального прошарку, етнічної групи або того, що називають анклавом способу життя. Міллер наводить приклад сербської та хорватської громад, які жили в різних куточках колишньої Югославії пліч-о-пліч, дотримуючись майже однієї культурної моделі, але, тим не менш, зберігали окремі національні ідентичності, які були мобілізовані, коли постало питання про те, де і на яких умовах слід провести політичні кордони. Якби приватної культурної конвергенції було достатньо, щоб стерти національні відмінності, не було б проблем Квебеку та боснійської проблеми (48). І тут знову боротьба термінів. Те, що Міллер вважає за спільну або політичну культуру, жодним чином не відноситься до нації в його унікальній концепції, а радше до абстрактного узагальненого поняття, що визначає спільноту. Мовна гра нації або приватна культура, як її називає Міллер, тільки у більш масштабному вимірі – це саме те, що повинно складати національну ідентичність. І той факт, що існувала проблема Квебеку та Боснії, незважаючи на спорідненість національних груп до початку конфлікту, говорить саме про те, що формування державних кордонів відбувається за рахунок непередбачуваних і не завжди раціональних політичних рішень та дій. Як Міллер писав на початку свого твору, що політика сили завжди відігравала велику роль у розділу націй (49). Але ніхто не хоче вважати себе прив’язаним до групи людей лише тому, що територіальні амбіції якогось династичного сеньйора в тринадцятому столітті досягли тієї, а не іншої межі. До того ж доречно вважати квебекців або боснійців не однорідною нацією, а скоріш різноманітною групою національних спільнот, які по-різному могли впливати на ті чи інші політичні рішення відповідних держав. Що стосується культурної конвергенції між національними спільнотами, то вона таки сприяє злиттю національних відмінностей. Але це не говорить про занепад національної ідентичності, а скоріш ускладнює визначення меж мовних ігор націй та більш підкреслює їх хаотичний перетин скрізь державних кордонів на мапі світу. Міллер далі звертається до виклику зростання субнаціональних та наднаціональних ідентичностей, які применшують важливість збереження ідентичностей націй (50). Незважаючи на те, що суспільства є культурно фрагментовані, він все ж гадає, що жодна з ліній розлому не є достатньо глибокою, щоб перешкодити людям поділяти національну ідентичність, яка лежить в основі їхніх політичних інститутів. Крім того, зменшення соціальних розколів типу класових та релігіозних, які в минулому були перешкодою для спільної національної ідентичності, внесло компенсуючий ефект занепаду націй. Якщо Міллер не бачить загрози від ЄС або іншої наднаціональної організації витіснити успадковану національну лояльність, то він все ж таки остерігається субнаціональних ідентичностей, таких як басків, фламандців, шотландців та інших схожих ідентичностей по всьому світі. Виходить що Міллер остерігається саме те, що і може втілювати мовну гру нації, а з нею і реальну національність, а не всеохоплючий політичний міф. Насправді, і європейска, і об’єднуюча державна національна ідентичність, така як французька, німецька тощо – це все однакові за змістом концепції. Та чи інша є заснована на політичному міфі, який завжди буде тремтіти перед фундаментальністю субдержавної нації. Якщо міцність всеохоплюючої політичної нації держави залежить від багатьох внутрішніх та зовнішніх факторів, то на міцніть субдержавної нації ніщо не впливає, бо мовна гра за своєю властивістю є текучою та мутуючою. Як реальний актив, вона тільки може множити та ділитися за рахунок поглинання нових практик та знань. Їй начхати, чи охоплює вона спільноту в державних кордонах чи ні, чи достатньо вона відрізняється від інших націй, бо суть мовної гри — це сама гра, яка надає сенсу діяти за її правилами.

Хоча Міллер не згоден з тим, що ідея національності невблаганно занепадає, він все ж не заперечує, що міркування про національну ідентичність стало більш проблематичним. Люди вже менш впевнені, що означає бути французом або шведом, і що тягне за собою прийняття такої ідентичності. Міллер іллюструє цю невпевненість на прикладі британської національної ідентичності, розуміння про яку виникло протягом останніх століть, але вже не відповідає сучасному світу (51). Лінда Коллейс спробувала дослідити джерело цієї ідентичності у вісімнадцятому та дев’ятнадцятому столітті і дійшла висновку, що справжня національна ідентичність британців почалася виковуватися з початком консолідації шотландців та валійців в єдину структуру з англійцями. Першим компонентом цієї ідентичності був протестантизм, який очолював острів під егідою просвітленої релігії і якій загрожували сили темряви, представленою католіцизмом. Британська ідентичність остаточно сформувалася та закріпилася у столітній боротьбі проти французів, кульмінацією якої стали наполеонівські війни. Військовий успіх проти французів, завоювання імперських володінь за їхній рахунок і перетворення Французької революції на диктатуру сприймалися як підтвердження британської ідентичності, яка втілювала корінні принципи лібералізму: протестантизм, обмежений уряд, і вільна торгівля за кордоном. Другим аспектом британської ідентичності стала ідея імперії, а точніше як британці її сприймали. У ранній період імперської експансії основна ідея полягала в тому, щоб передати іншим частинам світу принципи, які становили саму британську ідентичність, тобто той самий протестантизм, обмежений уряд та вільну торгівлю. Після повстання американських колоній ідея імперської експансії зазнала змін. Імперія почала означати панування цивілізованих людей над нецивілізованими, які ще не були спроможні керувати собою. Тобто, місія полягала вже не в передачі британських принципів як є, а в наданні часткової версії: добре злагоджена адміністрація, неупереджене правосуддя тощо. Міллер наголошує, що всі ці компоненти формування британської національності ще раз підтверджують слідуюче. Національні ідентичності дуже часто формуються в опозиції до певної іншої нації, яка розглядається як така, що становить загрозу, і чиї якості розглядаються як діаметрально протилежні властивостям країни. Але світ змінився. Тепер багато британців задаються питанням, чи взагалі залишилося щось цінне в британській ідентичності. Післявоєнний період підкреслив її ерозію, яка має три аспекти (52). Перший полягає в тому, що Британія зазнала занепад в економіці порівняно з тим часом, коли плекалася ідея сильних інституцій та британського способу життя, що вів до комерційного успіху. Закордонна торгівля вже не така жвава та вдала, як раніше. У багатьох європейських країн, на приклад тієї ж Італії, виходить краще, що і нанесло сильний удар по іміджу Британії, а разом з ним і по установам, що складали її національну ідентичність. Другим аспектом є те, що британська конституція, яка вважалась в Європі унікальним явищем, вже не є чимось дивовижним. На тлі багатьох інших країн, які встановили стабільні форми ліберальної демократії з біллями про права, конституційними судами тощо, британські установи стали здаватися застарілими та неосвіченими. Нарешті, вихід Британії зі своєї заморської імперії призвів до швидкого розпаду закордонних інституцій, в деяких випадках замінених військовим правлінням, а в інших — однопартійним урядом. Тобто експорт цивілізації та парламентських установ, що забезпечили успіх самій Британії, перетворився на свавільне нав’язування колоніальної влади. Враховуючи ці три моменти, Міллер підсумовує, що післявоєнний досвід британців безпосередньо підірвав основні елементи, з яких спочатку була побудована британська ідентичність. З одного боку, є сильне відчуття, що британці мають окрему ідентичність, але далеко не ясно, з чого вона має складатися. Тоді Міллер запитує чи можемо ми шукати притулку в тому, що називається «культурною англійськістю», наприклад, чаювання, фіш-енд-чипс, захоплення садівництвом, любов до сільської місцевості тощо (53). Для Міллера це набір приватних характеристик і практик які вважаються типово англійськими, але вони не можуть зайняти місце британської національної ідентичності з двох причин. По-перше, приватні практики та знання ніяк не вказують нам, як керувати нашим спільним життям. Той факт, що англійці люблять тварин і сільські паби, не має користі, коли йдеться про вирішення спільної долі британської нації. По-друге, приватна культура не може бути загальною для всіх учасників суспільства. Якщо ми скажемо, що бути справжнім британцем означає насолоджуватися садівництвом і переглядом крикету, то ми негайно створюємо бар’єри перед усіма тими, хто випадково не цінує ці речі. Врешті решт, «культурна англійскість» не помічає існування Шотландії, Уєльсу та Північної Ірландії. Вважати їх окремими націями в межах Британії, як багатонаціональної держави, не є варіантом для Міллера. Це б спотворювало як минулі, так і теперішні відносини між шотландцями та іншими національними меншинами та Великобританією в цілому. Міллер знову нагадує про важливу роль шотландців у формуванні британської національної ідентичності та про те, що саме шотландці відіграли центральну роль в імперській експансії. Тому було б помилкою називати шотландців окремою нацією чи навіть етнічною групою, навіть якщо більшість шотландців підкреслять свою «шотландськiсть» під час запитання визначити пріоритет між шотландською та британською ідентичністю.

На ці репліки щодо неможливості застосування практик та традицій для визначення нації, почнемо з того, що Міллер недооцінює різноманітність британських націй. Я навіть не маю на увазі шотландців, валійців та ірландців. «Культурна англійскість» Міллера може бути роздрібнена на самобутні підгрупи англійців, так само як поширено розрізняти будь-які національні меншини. Припускати, що англійці Бристолю, Донкастеру, Норвічу або Лондону поділяють однакову «англійскість», означає дуже спростити та узагальнити практики та знання спільнот в цих містах Англії. Коли Міллер стверджує, що при визначенні нації приватна культура не має жодної цінності, бо вона не може діяти від імені всієї нації та керувати державою, він робить з нації суто політичний інструмент, і насправді не забезпечує засобу ідентифікації громади. Так, немає сенсу визначати однією англійскістю всі спільноти Британії, але їх можна визначити багатою різноманітністю кодів націй. Звичайно, що неможливо універсалізувати будь-який код на всю Британії, бо хтось його буде ігнорувати, інший – володіти частково. Але чому це повинно бути проблемою? За часів так званої міцної британської ідентичності, яка повинна була об’єднувати політично всі спільноти Британії, так само не всі британці одноголосно підтримували протестантизм, обмежений уряд та вільну торгівлю, або підтримували їх частково. Далі, покласти на код нації керівну та об’єднавчу місію – це все одно, що пояснювати поетові, навіщо йому писати вірші. В самій мовній грі вже закладен управлінський механізм, який об’єднує всіх учасників спільноти. Якщо йдеться про уніфікацію та контроль над усіма мовними іграми в межах окремої держави, то це стосується лише політичного управління державою. Нація до цього керування ніякого відношення не має, тому що це виходить за рамки правил мовної гри. Коли Міллер каже, що Шотландію принципово не можна вважати окремою нацією, бо вона стояла біля джерел створення британської ідентичності, то він завжди апелює в площині національного міфу Британії. Безперечно, шотландці приймали участь в створенні цього міфу, але це ніяк не заперечує, що шотландці складають відмінну національну громаду. В той час як британська національна ідентичність зазнає глибокої кризи, шотландська – живісінька, ніж будь-коли, і ще переживе багато інших міфичних національних криз. Зрозумілим є те, що Міллер намагається знайти відповіді на непрості питання: що тримає різних громад в державі разом і що є джерело зобов’язань, які ми маємо один перед одним, сприяючи соціальному та державному забезпечень потреб громадян. Але марно шукати ці відповіді в національній ідентичності, тому що вони виходять за площину її функції. Пропозиції Міллера щодо оживлення британської національної ідентичності можуть мати резон, якщо він вірить в більш ефективне керування державою коли національність виражається через політичні принципи. Маються на увазі відверта публічна дискусія про характер британскої національної ідентичності, оновлення писаної конституції Британії та громадянська освіта як засіб передачі перевизначеної та конституційно втіленої національної ідентичності прийдешньому поколінню (54). Однак, знову ж таки, це ніяк не впливає на нації Британії, що існують реально, а не у вигаданому політичному середовищі. Все, чого Міллер намагається досягнути за рахунок британської національності, вже існує само по собі в мовній грі шотландців, валійців або у будь-якій англійській нації. Для кожної з цих національних спільнот не має складності визначити себе у світі й зрозуміти, хто вони, звідки походять і що зробили.

Я спробував викласти всі аргументи щодо національності в роботі Міллера і, як можна помітити, що ліберали, що націоналісти cприймають національну ідентичність, як щось належне і тільки у площині національної держави. Націоналісти наполягають на тому, що в державі існує лише одна нація, ігноруючи будь-яку різноманітність спільнот, які цілком можна вважати окремими національними групами. З іншого боку, ліберали грають на протиставленні до нації-держави, просуваючи їй в пику, як правило, етнічні, релігіозні або індивідуальні ідентичності. Водночас вони не визнають національних спільнот, які не галасують про захист своїх прав і які здаються для лібералів частиною титульної нації. Та й сам Міллер, хоч і займаючий десь посредницьку позицію між лібералами та націоналістами, дуже стурбований об’єднуючою національністю виключно коли вона збігається з кордонами держави. Він сприймає націю, яка визначається державними установами, націю, яка об’єднує за історичним міфотворенням, а не за реальними навичками та практичними знаннями. У відповідь класичним націоналістам, лібералам та Міллеру можна тільки побажати залишити націю у спокої та займатися політичним устроєм держави без згадки про національну ідентичність. Але і тим хто звітує про смерть нації, космополітам та глобалістам, також можна відповісти. Національна ідентичність не успадковується, а здобувається, тому вона не може бути неприємною або мати неприємні аспекти. Вона не може бути відкинута або переоцінена, якщо тільки це не нав’язаний ззовні політичний образ. Хоче хтось мати цю ідентичність, або не хоче – у будь-якому випадку він або вона її має, і навіть не одну, а декілька. Тому ці розмови про занепад націй не тільки необгрунтовані, але і безглузді. Якщо суспільства стають все більш культурно роздробленими, то це тільки говорить про зростання націй. Якщо вони піддаються гомогенізуючому культурному впливу глобального ринку, тоді для кожного члена спільноти зростають можливості придбання інших національних ідентичностей. Крім того, природа нації як мовної гри заснована на розподілі великого на мале. Мовна гра нації перетинається одна з іншою, а це означає, що на стиках перетину можуть формуватися інші зі своїми правилами та практиками. Отже, нації можуть тільки зростати, поширюватися та ускладнюватися. В цьому і полягає цінність національності, яка завжди відображає різноманітність мовних ігор спільнот через їх свідчення та придбання, незважаючи на будь-які обставини.       

Посилання:

1. MILLER, David, On Nationality, Clarendon Press, Oxford, 1995.
2. Ibid, p. 13-14.
3. Ibid, p. 17.
4. Порівняння концепцій реалізму та антиреалізму https://postulat.org/realists-vs-antirealists/
5. MILLER, David, On Nationality, Clarendon Press, Oxford, 1995, p. 18.
6. Ibid, p. 21.
7. Ibid, p. 22.
8. Ibid, p. 23.
9. E. Renan “What is a Nation?”, текст конференції, виголошеної в Сорбонні 11березня, 1882.
10. MILLER, David, On Nationality, Clarendon Press, Oxford, 1995, p. 27.
11. Міллер цитує B. Anderson, Imagined Communities, rev. edn (London, Verso, 1991).
12. Більш детальніше H. Seton-Watson, Nations and States (London, Methuen, 1977), ch.4.
13. MILLER, David, On Nationality, Clarendon Press, Oxford, 1995, p. 38.
14. Ibid, p. 24.
15. Ibid, p. 25.
16. Ibid, p. 26.
17. Ibid, p. 35.
18. Ibid, p.41.
19. Ibid, p.46.
20. WITTGENSTEIN, Ludwig, Philsophical Investigations, Wiley-Blackwell https://edisciplinas.usp.br
21. Ibid. §68, §71, §507.
22. MILLER, David, On Nationality, Clarendon Press, Oxford, 1995, p. 49.
23. Ibid P. 67.
24. Ibid P. 81.
25. Ibid P. 84.
26. https://en.wikipedia.org/wiki/List_of_Canadian_provinces_and_territories_by_gross_domestic_product
27. MILLER, David, On Nationality, Clarendon Press, Oxford, 1995, p. 87.
28. https://en.wikipedia.org/wiki/Demographics_of_the_Netherlands
29. https://en.wikipedia.org/wiki/Economy_of_Nauru
30. MILLER, David, On Nationality, Clarendon Press, Oxford, 1995, p. 88.
31. https://en.wikipedia.org/wiki/Lviv
32. MILLER, David, On Nationality, Clarendon Press, Oxford, 1995, p. 89.
33. Ibid, p. 90.
34. Ibid, p. 92.
35. Ibid, p. 94.
36. Ibid, p. 108.
37. Ibid, P. 114.
38. Ibid, p. 118.
39. Ibid, p. 119.
40. Ibid, p. 124.
41. Ibid, p. 125.
42. Ibid, p. 126.
43. Ibid, p. 131.
44. Ibid, p. 136.
45. Ibid, p. 143.
46. Ibid, p. 155.
47. Ibid, p. 157.
48. Ibid, p. 158.
49. Ibid, p. 34.
50. Ibid, p. 159.
51. Ibid, p. 166.
52. Ibid, p. 170.
53. Ibid, p. 172.
54. Ibid, p. 178.